Вшанування пам’яті про закінчення японської окупації Нідерландської Індії

Цей рік — рік 80-річчя свободи. Протягом усього цього року ми вшановуємо та святкуємо те, що 80 років тому ми відновили свою свободу, що нас визволили від окупантів.

До цього моменту ми говорили переважно про Європу та німецьких окупантів. Про бомбардування Роттердама, «голодну зиму», Голокост, концентраційні табори. Це цілком зрозуміло, зважаючи на неймовірні наслідки цієї війни та її тривалий вплив на історію значної частини світу.

Однак для приблизно 2 мільйонів голландців це не узгоджується з їхньою сімейною історією. Для них 15 серпня — це дата, яка знаменує кінець Першої світової війни, і це також офіційна дата закінчення війни в Королівстві Нідерландів.

Адже родини цих, на сьогодні вже 2 мільйонів, нідерландців жили не під гнітом німців, а японців — у тих краях, що тоді ще називалися Нідерландською Індією. У їхніх родинах війна асоціюється з японськими таборами інтернованих, залізницями смерті та «дівчатами для розради».

Але також і про період, що настав після цього: знову хаос і насильство, коли Нідерланди, як зарозумілий колонізатор, відреагували на вимогу індонезійців про незалежність. За цим послідували репатріації — як добровільні, так і примусові, невиконані обіцянки військовослужбовцям KNIL, холодний прийом та відчуття нерозуміння в Нідерландах.

Це також історії, які ми маємо розповісти в цьому році, коли ми відзначаємо 80 років свободи. Історії, які, хоча й завжди присутні в багатьох родинах, часто залишаються нерозказаними, оскільки спогади занадто важкі або суспільний дискомфорт занадто великий. Історії, які відкривають іншу перспективу та проливають інше світло на нашу історію.

Саме тому ми сьогодні зібралися тут, біля «Семи індійських хрестів», на Національному кладовищі Loenen поблизу Апелдорна. Щоб вшанувати пам’ять, послухати, задуматися.

Ці сім хрестів символізують прямий зв’язок із сімома нідерландськими кладовищами честі в Індонезії. Там поховано близько 25 000 нідерландських жертв війни — як Другої світової війни, так і війни за незалежність Індонезії. Три вази, що стоять тут сьогодні, символізують кладовища в Таїланді та М’янмі, де поховано ще три тисячі нідерландців. Стільки життів, стільки сімей, які постраждали, роз’єдналися та були розірвані на шматки.

Коли ті, хто вижив у цій війні, повернулися до Нідерландів, вони, щоправда, жили у свободі. Але для багатьох це була важка свобода. У країні, яка не зустріла їх гостинно, де вони, так би мовити, стикалися лише з байдужістю. У цьому плані їхня доля була схожою на долю тих, хто повернувся як вцілілі з таборів чи заводів у Німеччині або в інших частинах Європи: їх не чули, не бачили, не розуміли, не хотіли бачити.

Минуло багато часу, перш ніж це змінилося. Нідерланди були країною, що перебувала у стані розгубленості, все ще виконуючи стару роль агресора та колонізатора в Азії і водночас намагаючись віднайти себе в ролі пригнобленої жертви. Не було місця для каяття та саморефлексії, не було схильності до простягнутої руки.

Зараз ситуація змінилася. І ми поступово вчимося дивитися на нашу історію з інших точок зору. Про це свідчать вибачення, які кілька років тому король та уряд принесли індонезійському народу. Вибачення перед усіма військовими, які воювали у складі нідерландських збройних сил, за ту безвихідну ситуацію, в яку вони потрапили з вини нідерландських властей. А також свідченням цього є зростаюча усвідомленість того, як холодно в Нідерландах зустріли як молукську громаду, так і нідерландських індійців.

Однак суспільна дискусія щодо цього періоду в історії Нідерландів ще не завершилася.

Тому особливо важливо 15 серпня продовжувати разом вшановувати пам’ять, як єдина країна. З урахуванням різних точок зору. Прислухаючись до різних історій. Простягаючи руку тим, хто досі мовчить.

Саме тому ми сьогодні стоїмо тут, біля цих семи хрестів і трьох ваз. У єдності з жертвами тих часів. У єдності з їхніми рідними та близькими сьогодні.